Станіслав Оріховський (Роксолан), найепатажніший з українських філософів XVI ст. та “гуманіст епохи Відродження”, підкорює Європу бунтівними поглядами

ЛИСТ ДО ЯНА ФРАНЦІСКА КОММЕНДОНІ ПРО СЕБЕ САМОГО

Радимно. 10.XII. 1564

Приписав ти мені, Коммендоні, розповісти коротко, але чітко про все моє життя, найбурхливіше за все наше століття, щоб, коли поглянеш на нього і спізнаєш його, міг легше знайти рішення, відповідне законові й владі, яку маєш, а також твоїй гідності і розуму. Коли говорю, отже, про себе, що я небезпечний для молоді й у своїй запальності збиваю її на манівці, то треба пам’ятати, одначе, що і сам я виступив проти ганебних інтриг єретиків і багатьох у Польщі від цього стримував. Та, щоб ясніше викласти, як усе було, почну говорити про свої справи від початку аж до нинішньої миті мого життя, передаючи все стисло, але правдиво й докладно.

Вітчизна моя, Русь, простягається над рікою Тиром, яку мешканці надбережних околиць називають Дністром, біля підніжжя Карпатських гір, пасмо яких відокремлює від Угорщини. Народ той, ведучи збройну боротьбу проти своїх сусідів, волохів і татар, не займався ніколи наукою і філософією, зупинившись на освіті середньої міри — частково слов’янської, почасти латинської, на такому ступені, який був необхідний для введення служби Божої і до вироблення законів. Щодо віросповідності народу, то років десь 700 тому, за князя Володимира, впроваджено було католицьку віру з Константинополя. Службу Божу правлено було по-грецьки, а прилюдні жертвоприношення проводились за грецьким обрядом слов’янською мовою. І народ той, раз прийнявши від греків святі обряди, ніколи від них не відступав. Потім, за пам’яті наших предків, унаслідок перемоги Польщі, народ той зазнає впливу латинської культури, і то такого значного, що нині у Русі латинський обряд має першість перед грецьким, оскільки більша частина шляхти прийняла обряд латинський; селяни і люди нижчого стану зберегли обряд грецький. Гадаю, що сам те зауважив, коли минулої осені об’їхав і звідав як легат усю Русь аж до кордонів Волощини.

Крім католиків грецького і латинського обряду, маємо у Русі ще вірменів, котрі, не знаю яким чином, прибули у Русь із своєї вітчизни. Вони — купці і підтримують постійні зв’язки з турками, ведучи торгівлю в Константинополі. В богослужінні користуються антіохійським обрядом. Народ цей благочестивий і вельми побожний. Як уже здавна стверджували на соборах єпископи, вірмени завжди вважали все те за святе, благородне та побожне, що, як гадаю, сам зауважив, беручи участь у їхніх богослужіннях у Львові. Про це розповідав ти мені, пам’ятаю, у Яна Криштофа Тарновського, графа на Горлічині, де колись я був люб’язно зустрінутий гостем. Але воістину вся Русь, де живе стільки різних людей, які дуже між собою відрізняються звичаями та обрядами, стала одним цілим завдяки предивному правлінню короля польського, коли отримала право вільного шлюбу між особами різних народів і обрядів. З тої, власне, причини і мої предки, польські лицарі, прибули у Русь, переконані в родючості грунту і в догідному становищі провінції. А як осіли у Русі (така й нинішня назва цієї землі), вони пошлюбилися з русинами, придбали село Оріховиці в Перемишлянській єпархії і заснували там свій маєток, зібравши до нього все, що мали. З тих пір багато русинських воїнів, вихідців з того села, почали носити прізвище Оріховських. Від тих предків походив і мій батько Станіслав, який узяв за дружину Ядвігу Баранецьку, уроджену шляхтянку, дочку священика грецького обряду. То була моя мати. Народжений цими батьками, прийшов я на цю юдоль скорботи, сповнену всіляких злигоднів, за короля польського Сигізмунда, в день святого Мартина, року Божого 1513. Коли прочитаєш до кінця моє оповідання, визнаєш, що це має зв’язок з усією справою. Вже знаєш тепер про вітчизну, батьків і колиску мого народження, послухай же і про подальший плин мого життя.

Коли надійшов мій вік навчання, початки письма і всіляких наук, відповідних хлоп’ячим літам, я одержав у Перемишлі, навчаючись у школі нижчого ступеня. Вчився я непогано, відзначався швидким розумом і доброю пам’яттю. Батько побачив у мене неабиякі здібності і послав до Відня не стільки для вивчення наук, як для набуття хороших манер і звичаїв у королівському місті Фердинанда, яке вважалося всюди найрозкішнішим серед усіх німецьких міст. Прибув, отже, до Відня вже після того, як турки вбили угорського короля Людовіка під Мохачем, — у час нещасливого безкоролівства і суперечок між королем Яном та Фердинандом, коли вся Угорщина взялася за зброю, а вся Австрія палала. То був рік 1527 від народження Господа нашого Ісуса Христа, а мого життя рік 14-й. Тоді саме, коли я був дбайливим учнем ритора Александра Брасікана, вивчаючи майже повні два роки грецьку і латинську мови, несподівано дійшли туди смутні вісті про те, що вже з’явилися передові загони великого турецького війська, яке на чолі з Сулейманом вирушило, щоб підкорити Австрію і зайняти Відень. То був рік Господній 1529, а мого життя рік 16-й. Учні, перелякані наближенням такого грізного ворога, порозбігалися з Відня, серед них і мої колеги поляки. Я ж, захоплений звабністю цієї науки, зачарований нею і полонений, волів перетерпіти у Відні, що випаде, аби лиш ні на крок не відходити від Брасікана. Лишився, отже, у Відні, доки посланий наперед Сулейманом Ібрагім-паша, головнокомандуючий його війська, не наблизився з великим загоном турків і зайняв панівну над містом гору, на якій стоїть покинутий стародавній замок. Аж тоді мої опікуникупці кинулись до втечі, бо злякалися війська, що наближалося. Втікаючи, вони забрали й мене, всупереч моєму бажанню і спротиву, до Саксонії, війна від якої була далеко. Посилаючись на волю мого батька, віддали мене там у науку до Мартіна Лютера і Філіпа Меланхтона. Лише випадок, отже, спричинив до того, що дорога втечі занесла мене з Відня до Віттенберга (так!). Але, як говорить прислів’я, коли у Відні уникнув турків, ніби небезпечної Сціли, то потрапив, а точніше, впав у Віттенберзі до пащі лютої і зажерливої Харібди: до рук Лютера і Філіпа, ворогів імені християнського, найжорстокіших відколи існує рід людський, — немов до рук турків. Головним їхнім бажанням було зіпсувати мене, недозрілого тоді парубійка, вирвати у мене всяку доброчесність і релігію, яку одержав у спадщину від батьків, і зробити мене більше безбожним від них самих і від їхньої єресі, яка досягла тоді серед народу найбільшого поширення і сили. Зваблений їхніми штучками, відійшов на кінець року під впливом їхньої науки од католицької віри і прийняв усю їхню єретичну доктрину, передусім артикули лютерівської єресі. Як дикий звір, випущений із клітки і збуджений голодом, жадібно кинувся чинити всіляку сваволю. На все віжважувався, нікого не боявся. Дійшло до того, що сваволі вже не могло стримати ніщо — ні Боже, ні людське. Цілком безкарно й вільно дозволялося нам з юнацьким запалом про все міркувати і всюди говорити все, що заманеться. А Лютер і Філіп Меланхтон хвалили нас за те дуже. Найбільше, проте, розмірковували про святі таїнства, в яких, згідно з наукою Лютера, визнавали лише хрест і таїнство вівтаря. Інше все такою мірою пов’язали зі справою целібату, що ніхто, кажу, не міг би стати нашим товаришем, якби став заперечувати взаємне сплетіння і об’єднання тих двох речей. А саме так чинив безбожний папа. (Це ми самі, безбожні й безвірні, так називали тоді погірдливо голову царства небесного!) Лютер предивною штукою, такими науками і вченими словами відібрав у нас усяку повагу до найвищого каплана і зробив так, що ми йшли за ним у всьому, підносячи хвалу йому до небес. Одначе пізніше, набравшись досвіду і звідавши багато лиха, ми зрозуміли, що той плюгавий чоловік був ніби конем троянським або золотом тулузьким, і що ніхто ніколи не міг безперечно спілкуватися з ним або з його прихильниками. Ото побачив, преславний Коммендоні, перший період мого хлоп’ячого віку, а тепер послухай дещо про мою юність, якою її запам’ятав.

Отже, коли я вийшов із підліткового віку, батько, не знаю чому, покладаючи більше надії на мої студії, велів мені в одному з листів їхати до Падуї, проти чого рішуче заперечували Лютер і Філіп. Вони побоювалися, очевидно, щоб учені італійці не перевиховали мене, вже так прекрасно ними навченого, на власну мою згубу й на лихо іншим. Однак батько переміг, і я подався до Італії. Прибув до Падуї, коли мером був там Ян Бадеріус, старостою — Ян Морус, а дожем у Венеції — Андрій Гріті. То був рік Господній 1532, а мого життя рік 19-й. В тому, власне, році, в день святого Матвія, Клемент VII коронував у Болоні Карла V. Був присутнім на церемонії з нагоди церемонії, на яку прибув з Падуї разом з ровесниками. Зараз по поверненні звідти зустрів випадково у Падуї найбільшого філософа нашого віку Антонія Паризеуса і ритора Лазаря Бонаміко, людей, котрі випромінювали доброчинства і знання, і від них сприймав близько до серця й оцінював передусім те, що сприяло зміцненню і вшануванню наук Лютера. Це не значить, що ті мужі були пов’язані чимось з Лютером, але швидше доводить, що весь мій помисел був спрямований не на те, щоб шукати правди у науці тих мужів, а щоб знайти лиш осудження католиків. З того часу Антоній у філософії показував мені спосіб доведення, або прості і певні, зручні для диспутів методи Арістотеля (які й тобою добре знані: поділ, визначення, умовиводи, доведення). Лазар з повагою передав мені спосіб розміркування над філософськими проблемами за Ціцероном і Демостеном, але саме за допомогою Антонія і Лазаря я став у Падуї стійким, рішучим і переконаним оборонцем секти Лютера. Адже віттенбергці звикли послугуватися тими самими аргументами, що й усі інші єретики, їхній розум безплідний, чужий філософії і її способові розміркування. На восьмий рік мого перебування у Падуї батько листом звелів мені повертатися додому. Я ж гадав, що мені не варто повертатися, доки не побачу Рима, першого на світі міста й найславнішого пам’ятника на землі. В тому місті, як у високо піднесеній твердині, так розташованій, щоб бачили всі, мешкає ватажок і поборник, а також проводир всякого безбожжя і злочинності, сам папа римський. Таким хотів бачити його Лютер і переконав у цьому нас, недосвідчених тоді і легковажних. Отож вирушив з Падуї року Господнього 1540, на 27-му році мого життя, і, прямуючи до Рима, прибув до Болоні, коли легатом того міста був кардинал ді Санта Фіора. В тому місті полонило мене красномовство Амазеа і затримала гострота розуму філософа Бокадіферо. Залишився там на цілий рік і став найщирішим з-поміж багатьох прихильників тих мужів. Коли ж, як мені здавалося, виявив достатньо дбання і запопадливості, покинув Болонь і прибув до Рима за правління папи Павла III. Не мав гадки довго там залишатися, але хотів лише докладно познайомитися із звичаями того міста, яке Лютер колись прокляв у Вітенберзі, та щоб пізнати в руїнах міста той давній Рим, який знав з лектури. Проте після кількох місяців, проведених у Римі, вирушив додому. Але тут трапилася раптом чудова нагода, про яку хочу тобі докладно розповісти все, як було. Йдеться, отже, про ту найважливішу справу мого життя, в якій хочеш бути моїм порадником. Тоді саме в Римі достойний кардинал Александр Фарнезе почав філософський диспут, на якому були присутні багато кардиналів та інших учених мужів. Очолював той диспут кардинал Контаріні, муж видатний за походженням, посадою і в науці. Серед мовчанки всіх присутніх він боронив матеріальність першої матерії проти якогось шляхетного софіста, який щойно прибув до Рима з Болоні (імені якого за давністю не пам’ятаю), проти софіста, кажу, швидше зухвалого, аніж мудрого. Той софіст, одначе, рішуче твердив, що, окрім трьох вимірів, матерія не має жодної форми. Але противники софіста вели диспут з таким незвичайним талантом, що він, зборений вагою аргументів, ледве тримався. Я ж, перебуваючи в тому товаристві, мовчав, як личить чужому, і лише дивувався проникливості Контаріні. Підштовхнутий, однак, якоюсь незнаною силою, раптом і підсвідомо (як-то звик чинити спочатку в Падуї, а потім у Болоні на заняттях, коли першим виступав проти філософів) вигукнув: «З твого дозволу, найдостойніший Контаріні, запитую: «Якщо перша матерія не має жодної власної форми і сама в собі міститься, то як може звідкись узяти хоч який вид, або як може до народження і знищення набувати нескінченні види, якщо нічого з того, що з’являється всередині, не випускає назовні», — про що свідчить з усією поважністю Арістотель у книзі «Про душу». На те Контаріні, звертаючись до мене цілком по-дружньому, як людина шляхетна й освічена, каже: «Дуже добре говориш, юначе. Знай, проте, що одне — форма власна, не обмежена, а інше — форма окрема й обмежена, яка надається для того, щоб нею назвати щось і виділити. Якби перша матерія мала ту особливу форму, вона б не змогла набути жодної форми зовнішньої, що, власне, доводить Арістотель у тому наведеному тобою уривку. Та оскільки матерія не має жодної форми, крім тієї, що властива їй від природи і яку можна звести до окремої форми, вона може набути всяку форму».

…

З тим непорушним переконанням, обсипаний ласками у Римі і сповнений надії, повернувся я на батьківщину, куди настійно кликав мене батько, що вже тоді мав чимало років. То був рік Господній 1543-й, а життя мого рік 30-й. Тепер маєш, славетний муже Комендоні, повну уяву про мої студії, а тому зрозумієш, яким чином я, що впав до тяжкого гріха — жахливого батьковбивства (бо нічим іншим мій учинок і не був!), дав себе обплутати Лютерові у Вітенберзі; як потім, уже ніби по дорозі до рідного дому, повернувся у Римі знову до церкви завдяки благочестивому мужеві Гієронімові Гінучі. Тепер викладу тобі якомога стисліше про ті течії, які підхопили мене у вітчизні, відвертаючи від обов’язку, і про долю, що допровадила мене до того дня, в якому довелося стільки настраждатися.

Отож повернувся у Русь до батьків після 16 років від тих пір, коли пішов з дому здобувати знання. По поверненні застав у доброму здоров’ї батьків, дім, п’ятьох братів і п’ятьох сестер та всю численну челядь. Але після стількох випробувань наш родинний маєток значно зменшився і занепав. Батько вирішив, що родинні справи підуть на краще, якщо я стану духовною особою. Тому, як тільки я повернувся, невпинно став підмовляти мене до цього і весь час нагадувати, як багато витратив він коштів на моє виховання та освіту, занедбавши решту дітей та зменшивши батьківщину. Казав, що родина терпіла такі великі збитки в надії, що я, навчений чемності й освічений, стану капланом і вторую дорогу братам до якихось високих посад. Коли ж обману надії, хай буду певний, що позбавить мене спадку в своєму заповіті, аби відшкодував витрати й збитки, яких зазнала родина. Збунтувався я на це і відповів, що не бажаю такого життя і волію краще втратити батьківський спадок, ніж прийняти спосіб життя, з яким не можу впоратися. Тоді з одного боку батько, з другого — мати почали натискати: «Зроби, казали, як радить батько, а ні, то й за сина нашого не будемо вважати. Або ж поверни всі до гроша витрачені нами кошти. Але краще стань капланом».

…

Доведений до, крайності, коли вже не міг нічого вдіяти проти сили, заявив, що зроблю так, як хочуть, але прийде час — і оце моє священицтво, до якого тягнуть силою, принесе шкоду не тільки мені й родичам, навіть королівству, бо, як свідчить найбільший філософ, нічого не може бути тривалим, що грунтується на примусі. Усі присутні можуть засвідчити, що саме такими були мої слова, а подальший перебіг справи явно те підтвердив. Далі все відбувалося швидко. Родичі не дозволили жодної затримки, не дали часу спокійно подумати і ледве чи не в путах повезли мене до Львівського архієпископа, щоб висвятити на послушника, без волі єпископа моєї єпархії.

…

І от, коли дійшов до мене і коли всі, хто приймає освячення, одержували від архієпископа Святе причастя, я, який попереднього дня прийшов додому після вечері напідпитку (і таким чином не міг приступити до таїнства), утримався від Святого причастя. Всі сприйняли те за недобрий знак. Коли ж побачили, що я став субдияконом і без того (а за звичаєм предків, як знаєш, нікого не можна висвятити ні на який ступінь, хто не прийняв євхаристії), вирішили, що те освячення незабаром якимось дивним чином буде спаплюжене. Отаке недійсне посвячення на субдиякона викликало гнів батька, який пізніше прокляв усе моє потомство.

…

Я навіть священством нехтував, уважаючи його за гідність, нав’язану мені всупереч волі. Пам’ятав і про своє грецьке походження. Внаслідок цього на моїх пребендах, які мав у врожайній Русі, тлумилися всякі наложниці, з якими жив по-сороміцьки й огидно, як другий Геліогабал. Раз тільки в житті відправив святу мессу, і ніколи більше. Прилюдно вихваляв міркування Лютера проти римського целібату й оголошував вищість шлюбу священиків грецького обряду. Більше того, видав латиною промову, спрямовану проти целібату, де рекомендував священикам шлюби.

…

сповнений віри в буття Бога, не керуючись ні користю, не чекаю ніякої ласки, живу, оточений ворогами, задовольняючись убогим набутком. І, не зважаючи на все, даю свідчення моєї вірності апостольській столиці: словом, пером, ділом. Якщо тепер, коли ти спізнав мою легковажність у житті, погордуєш своєю відомою нам доброчесністю і посильно не подбаєш про справу, якій служиш, то не погордуй, однак, мною. За це воздасть тобі справедливу віддяку той, що воздає кожному за заслуги. Знаю, кому звірився. Бувай здоровий, найласкавіший!