Добре, що можемо нарешті дізнатись більше, обговорювати та захоплюватись тими, хто справді був частиною історії Києва.
І я б хотів допомогти продовжити пам’ять про них. Як саме? Покажу на прикладі двох видатних родин, які загубились в історії, але варті того, щоб ми про них знали, шанували й пам’ятали.
Розповім таке:
– як хочу допомогти Кирилівській церкві й відновити втрачені артефакти, що розповідали про видатних постатей нашої історії;
– як ставали святими;
– як довгожителі побували в трьох століттях, переживши найславетнішу козацьку добу від Сагайдачного до Мазепи;
– як козаки плекали Київ;
– як київські родини поєднували в собі козацьку славу, шляхетські привілеї, європейську високу освіченість, відданість місцевим традиціям та вірі;
– як цікаво переплетені долі київських родин і видатних пам’ятників архітектури, які дожили до наших днів і зберегли в собі пам’ять поколінь, що переповідають і досі ці історії, які були б забуті, якби не кам’яні мури святинь.
Кому лонгрід не під силу, прошу відразу в кінець тексту перейти і почитати про мою ініціативу допомоги старому Києву.
Родина Туптало та унікальна постать Савви Туптало
Ця історія починається 1599-го року, коли в родині Григорія Туптало народився Савва, який встиг одним оком побачити XVI століття.
Якщо його батько був дрібним православним шляхтичем, то інший родич, Подільський єпископ Інокентій Туптало, був помітною фігурою на Берестейському сеймі 1596 року, де виступив проти унії та за незалежність грецької (православної) церкви.
Молодий Савва виховується на грандіозних подіях, які відбуваються на його очах:
– під керівництвом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного здійснюються легендарні морські походи козаків на Варну (1606-1608, 1612), Перекоп і Очаків (1607), Білгород, Ізмаїл (1609), Трапезунд і Синоп (1614, 1616), Стамбул (1615, 1616), Кафу (Феодосію, 1616) тощо.
– Тривала успішна війна проти Московії, коли було спалено і пограбовано багато її міст, а сама Москва взята в облогу козаками (1610, 1618).
– Військовим ремеслом здобувається козацький хліб аж під Прагою (1619-1620), а в 1621 році відбулась велика битва проти османів під Хотином.
Не дивно, що на таких прикладах виростали справжні герої, яким і став Савва Туптало, що доклав міцну козацьку руку із шаблею до відновлення незалежності рідного краю.
Унікальний приклад, як встигнути бути частиною доби славетного Петра Конашевича-Сагайдачного, легендарного Богдана Хмельницького, а закінчувати військову й адміністративну діяльність вже за гетьманування уславленого Івана Мазепи.
Портрет Савви Туптала, 1787, невідомий художник. Необхідно відновити
Однією з задокументованих подій життя нашого героя став польський полон, в який він потрапив 1670-1671 року. За ним приходить несподіване звільнення, Савву з групою старшин відправляють до Димеру. «А з Димеру полковник Пиво відіслав його в Польщу до гетьмана Яна Собеського». Коронний гетьман зіткнувся з турецьким військом під Хотином. Знаючи напевне, що султан прагнутиме реваншу за поразку, Собеський заграє з козаками й відправляє до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка полоненого сотника.
Савва побував рядовим козаком майже в усіх битвах і походах, що їх вів Київський полк як військова одиниця Війська Запорізького. Наприкінці 50-х Туптало обирають сотником. Він також збирає “мито” — плату за переправу через Ірпінь біля села Мостище, має нерухомість в Києві, хутір на Пріорці, кілька сіножатей, рибне Чернече озеро та інші хороші доходи.
До останніх днів свого життя несе службу: зустрічаємо звістки про нього верхи на коні аж у віці 85 років (відомий знавець козацтва Т. Чухліб наводить такі дані; з інших джерел відомо, що в 1686 році ще лишається сотником), але багато часу приділяє й іншим важливим справам розвитку міста.
У Савви народжуються чотири доньки та син Данило, який ввійде в історію кількох країн як святий православної церкви (під церковним ім’ям Димитрій Ростовський Туптало). Сам святитель у своєму «Діаріуші» власноручно запише пізніше, що його «во грісі родила мати 1651 року, місяця грудня», «на той час була війна Радзивілова і хрещенням святим просвітлений був».
Дружина Савви, Марія Михайлівна, була дуже набожною, а тому виховувала дітей у повазі до традицій, до славетного Києва та своєї країни.
Родина Туптало велику частину грошей жертвує на благодійну діяльність, допомагає зберегти численні київські святині. Це набуває особливого значення в часи Руїни.
Савва був ктитором (меценатом) Кирилівського монастиря, який потім стане усипальницею для всієї родини. Як своїх благодійників поминали сім’ю Тупталів у Братському Богоявленському монастирі й у Києво-Могилянському колегіумі. Допомагав він і церкві св. Костянтина і Олени на Подолі. Пізніше в пам’ять про це тут було збудовано ще один престол на честь сина. На кошти сотника Савви Туптала відновлений і Миколо-Йорданський монастир.
Сімейна садиба знаходилась між Флорівським монастирем і церквою Миколи-Притиски, якій він також допомагав. У власності Тупталів цей будинок із землею знаходився до 1710 року, аж поки наймолодша Параскева не заповіла перед смертю «двіръ свій отеческій близ Притискаго Николы» Києво-Кирилівському монастирю. Але доля склалась інакше і там містилась церковнопарафіяльна школа храму Миколи Притиски.
Заповіт останньої доньки Туптало щодо родиної садиби біля церкви Миколи-Притиски.
Доньки Савви також присвятили своє життя служінню: заснували при Йорданській церкві монастир, який підпорядковувався Києво-Кирилівському, і одна за одною були в ньому настоятельками – старша Олександра, Памфилія, Февронія і Параскева.
Параскева до чернецтва заміжньою і від шлюбу з Романом Артем’євим мала доньок Софію і Феодосію, а також сина Іллю. Софія (1708-1811) у Києві була відома як «Артемиха» і, відповідно, була онукою Савви Туптала та племінницею святителя Димитрія. Як і дід, вона прожила 103 роки. Її рідна сестра Феодосія була одружена на Івані Драбинка-Лешкевичу. Їхня донька Палажка вийшла 1810 р. заміж за київського архітектора Андрія Меленського (архітектора найстарішого пам’ятника Києва – Магдебурзькому праву, яким я як раз зараз опікуюсь і продовжую ремонтувати). Від цього шлюбу народились у них донька Феодосія та син Іван. Донька Палажки та Андрія Меленських, Феодосія, вийшла заміж за віцегубернатора Федорова. Відомо про існування їхніх двох дітей – доньки Олени та сина Сергія, які проживали у Києві в другій половині ХІХ ст.
Ще більше уславив родину непересічний геній сина Савви – Данило Туптало
Вже з перших років життя він потрапляє в колообіг таких подій, які мало кому судилось пережити. Слабке здоров’я, а також набожність матері, вплинули на його вибір місця у бурхливому калейдоскопі змін. Він обрав один із тих шляхів, де боротьба за Україну потребувала його таланту – освіту. А оскільки остання в ті часи нерозривно була пов’язана із релігією, то вже з молодих років Данило опановує науки спочатку в Києво-Могилянському колегіумі, а трохи пізніше у Кирилівському монастирі, де йому пощастило зустріти надзвичайних наставників. Вивчив грецьку мову, латину, низку класичних наук.
Спочатку його вчителем був архімандрит Іоаникій Галятовський – автор першого вітчизняного підручника з риторики «Наука, албо спосіб зложеня казаня». Нижче на фото – цей чудовий зразок старої української мови.
Іоаникій Галятовський, «Наука, албо спосіб зложеня казаня».
Іоаникій Галятовський, «Наука, албо спосіб зложеня казаня».
Наступним його учителем став відомий ігумен Мелетій Дзик, професор поетики та риторики. Прикладом був і видатний Інокентій Гізель, який мав прекрасну європейську освіту.
Ще одним наставником і другом став Інокентій Монастирський, ігумен Кирилівський. Характерним епізодом, який об’єднав їхні долі, є участь у знаменитій дискусії між московським та українським духовенством «О пресуществлении Святых Даров». Данило поділяв позицію Монастирського, який показував себе у полеміці набагато кращим за патріарха Іоакіма з ерудиції та гуманності своїх поглядів.
Важкі для колегіуму роки, слабке здоров’я, глибока релігійність, бажання усамітнитись від мирських небезпек і пристрастей привели Данила Туптала ще зовсім юним до Києво-Кирилівського монастиря, який знаходився на мальовничій горі на межі Києва.
Гравюра, Київ 1713 року. Краєвиди, а також Могилянська Академія
На сімнадцятому році життя він приймає чернецтво. Постриг над ним звершує той самий ігумен Мелетій Дзик 9 липня 1668 р. і дає йому нове ім’я – на честь святого великомученика Димитрія Солунського (так він стає спочатку Димитрієм Туптало, а згодом в історії запам’ятається під іменем Димитрій Ростовський).
Димитрій побуває ігуменом монастирів Батурина, Глухова, Чернігова, Новгород-Сіверського, Києва… Його висока освіченість, мудрість і людяність настільки піднесуть авторитет, що його ім’я стає відомим в усій Україні, Білорусі та Литві.
Служіння Богу і людям завжди поєднувалось зі служінням Україні, бо він був одним з тих, хто до останнього намагався відстояти незалежність української церкви від Москви.
Прийнявши чернецтво від рук ігумена Мелетія, проходячи під його духовним керівництвом монастирські слухняності, він засвідчив, що приєднався «до тієї партії українського духовенства, яка відстоювала самостійність Української церкви (під юрисдикцією Константинополя) і її незалежність від Москви»
На користь цього говорить й інший факт: в 1669 році він був висвячений в ієродиякона митрополитом Йосипом Нелюбович-Тукальським, а не призначеним Москвою місцеблюстителем Київської митрополії. Це посвячення відбувалося в стародавньому монастирі XII століття в Каневі, який був в цей час під владою гетьмана Петра Дорошенка.
З 1684 року предметом головної турботи в житті святителя Димитрія стала підготовка до видання “Книги житій святих” (Четьї-Мінеї), над якою він працював до кінця свого життя. Це була титанічна праця, що стала серією найпоширеніших й улюблених книг для сімейного читання та виховання. У них загальнолюдський ідеал подавався не в формі нудних повчань, а через літературно опрацьовані образи святих подвижників.
Подальший пастирський та архіпастирський подвиг святителя – окрема сторінка його величного земного житія, яке увінчалось блаженною кончиною та прославленням через 54 роки після упокоєння.
Пам’ятна дошка на честь Святителя Туптало
Оригінальна дошка, яка була над похованням Туптало в Кирилівській церкві. Була втрачена, а потім випадково знайдена в Софії Київській.
Портрет Димитрія Ростовського, друга половина XVIII ст. Автор невідомий
Життя Туптала — це життя десятків подібних великих українців того періоду. Це вони, українці, — М. Смотрицький, І. Гізель, І. Вишенський, Л. Баранович, Г. Кониський і багато інших, несли вітчизняну барокову культуру XVIII ст. в сусідні землі. І серед них талановита постать Димитрія Ростовського, якого історики назвали “найсвітлішою особистістю в церковному світі XVIII століття”
Як сина, любив Димитрія ігумен Мелетій Дзик. Перед своєю смертю Мелетій заповів Димитрію Ростовському два червонці на спомин своєї душі. Приносив свої щирі молитви за Димитрія, у тому числі й за таку потрібну Церкві драматургію, особливо в ті важкі часи для України, коли «…у пошуках самоти Данило Туптало несподівано опиняється у вирі боротьби за церковний статус України, яку ідейно підтримували усі провідні монастирі України»
Постать Михайла (Мелетій у чернецтві) Дзика
На становлення Данила Туптала (Димитрія Ростовського) великий вплив мав мудрий професор поетики й риторики, який не тільки навчав наук, але і «рукополоклав» майбутнього святителя у ченці.
Михайло Дзик був ректором Києво-Могилянського колегіуму в 1655-1657 та 1662-1665 роках, ігуменом Кирилівського монастиря у 1658–1677 роках , а з 1677 і до своєї смерті 7 лютого 1682 року – ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря.
Зв’язувало його з родиною Туптало те, що став улюбленим викладачем Данила Туптала, а потім і особистим наставником майбутнього святителя й автора “Книги житій святих”.
Дзик не просто був одним з найосвіченіших церковних діячів свого часу, а уславився і як справжній український патріот, прихильник гетьмана Дорошенка, а ще більше – як відкритий поборник незалежності України та неможливості підпорядкування Московії Київської митрополії.
Разом із Сильвестром Косовим, Йосифом Тризною, Варлаамом Ясинським і Пилипом Орликом Мелетій Дзик був переконаним прихильником державної незалежності України й ставив собі за мету відірвати Україну від Москви. Він був одним з тих, кого Київська православна ієрархія відправила 9 березня 1666 до Московського царя з листом, підписаним також Інокентієм Гізелем, Феодосієм Софоновичем, Феодосієм Углицьким, Варлаамом Ясинським, Олексієм Туром. Тоді ієрархи відстояли права Київської митрополії на незалежність.
Вся ця дуже тонка і складна гра мудрих духовних лідерів України справляла враження на молоді таланти, серед яких виділявся майбутній святитель Димитрій.
У найкращій роботі про його життя, авторства росіянина І. О. Шляпкіна «Св. Димитрий Ростовский и его время» (1891), ми хоча і бачимо яскравий приклад московської пропаганди – намагання виставити Україну та її європейський шлях як невдалий і нездійсненний, а вбачуваний порятунок – у єднанні з Московією. Але разом із тим автор не може приховати деякі очевидні речі. Наприклад, несприйняття українцями московської влади. Тому вимушено визнає, що ігумени в той час прямо заявляли московским представникам: «…краще нам смерть прийняти, ніж митрополита московського»
А під впливом жертовної діяльності Дзика, про Димитрія Ростовського констатує: «…выясняются и тогдашние симпатии черного духовенства вообще и в частности воззрения Мелетия Дзика. Надо думать, что Димитрий, постриженик Мелетия и человек к нему близкий, живший в том же монастыре, разделял убеждения своего наставника, был поборником самостоятельности малороссийской церкви и не особенно долюбливал Московское государство. Эти выводы получают еще большее вероятие из обзора последующей жизни Димитрия»
Цікаві епізоди тієї боротьби української церкви, ролі в ній М. Дзика і вплив на Димитрія, я вирізав з книги й наводжу нижче у фото (хто хоче краще зрозуміти всі хитросплетіння тих подій, раджу почитати 10 сторінок вкладення).
У Михайла Дзика такими ж національно свідомими були й родичі. Один з яких увійшов в історію першим, записавши себе в університетських книгах Європи “українцем” – Данило Дзик.
Запис 1660 року в університеті Падуя (Італія) занадто дошкуляє деяким російським історикам. До яких тільки маніпуляцій не вдаються, щоб хоч якось знівелювати цей цілком конкретний і неспростовний доказ самоідентифікації українців XVII ст., які 1648 року знову здобули в бою свою державу, а значить і нові змісти самоназв.
Цікавою була дискусія між російським доктором історичних наук Ф. Гайдою та українкою Інгою Шпіґель щодо коректності перекладу вказаного запису. Позиція Інги, як спеціаліста з латини, видається більш аргументованою і доведеною. Щобільше, вона підтверджується як доводами історика, який першим зробив розвідку і публікацію документа (Г. Нудьги), так і сучасними науковими дослідженнями.
Текст історичного запису 1660 року з Падуї: “Joz. Daniel Dzik, wikaryuz katedralny lucki «natione Vkrainensis de districtu Kiiouiensi», тобто “українець з округу київського”, або якщо за оригіналом розвідки: «Йозеф Данило Дзик, катедральний вікарій Луцький, національність — українець, Київський дистрикт».
Та не лише в цьому хиба позиції російського автора. Він ще і не зважив на історичний контекст, а також помилився в локалізації походження Дзиків. Називає їх польськими шляхтичами з Луцька.
Як мені вдалося з’ясувати в архівах, Дзики (Микола) вказані у документі “Нарахування поселень і будинків воєводства Брацлавського, для стягнення податку “podymnogo i mlynowego” в 1664 р.” У історика Липинського ми знаходимо ще одну згадку, інформацію про старого Миколу Дзика, який йде з військом по Брацлавщині, а також синів його: “Петро служить у Війську Запорізькому, як полковник хвастівський”, а “Мелетій… ректор Могилянської академії”. Можемо зробити висновки, що походив рід з Брацлавщини, служили – хто у Фастові, хто в Києві. А Данило досить однозначно підписався в списках Падуанського університету, що він з Київщини (Kiiouiensi).
Зі щоденника шотландця П. Гордона, який був знайомий з родиною Туптало і Дзиком та лишив нам деякі відомості про той Київ. Уривки, які мені сподобались.
Зі щоденника шотландця П. Гордона, який був знайомий з родиною Туптало і Дзиком та лишив нам деякі відомості про той Київ. Уривки, які мені сподобались.
Козацтво відіграло неабияку роль у консолідації української культури
Зокрема у наданні матеріальної допомоги Київському і Львівському братствам та їхнім школам, у постійній підтримці Києво-Могилянського колегіуму, а потім – академії. Козаки підтримували й зберігали київські святині у найважчі роки.
Освічену частину козацтва складали вихованці львівської, острозької, київської та інших братських шкіл, а потім – Києво-Могилянського колегіуму й академії. Велику роль відігравали духовні лідери нації, які часто ризикуючи життям, несли й свій тягар боротьби. Колишні студенти ставали не лише військовими писарями, а й відважними козаками, сотниками, полковниками та гетьманами, входили до складу дипломатичних місій як секретарі та перекладач,і насамперед з латинської та польської мов, якими вільно володіли. Деякі обирали шлях служіння науці та релігії, які на той час були тісно зв’язані між собою, та досягли визначних висот на цій службі. Серед таких і герої нашої розповіді.
Цікавою загадкою є місце поховання ігумена Мелетія Дзика
Довгий час вважалось, що якщо він помер ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря, то і похований має бути там. На підтвердження цієї думки я знайшов в Кіевскія епархіальныя вѣдомости за 1861 рік (№14) «Приложенія к хронікѣ К.Михайловскаго Монастиря»:
Мелетій Дзик из ректоров кіевской академіи в 1677 г. переведен бил в сей же монастирь и в нем 1682 февр. 7-го скончался
Михайлівський Золотоверхий. Запис про М.Дзика
Михайлівський Золотоверхий. Запис про М.Дзика
Михайлівський Золотоверхий. Запис про М.Дзика
Але, могила його так і не знайдена. А інший документ дає нам підказку, що зв’язки із родиною Туптало, які переросли у взаємну прив’язаність і дружбу, могли посприяти тому, що Кирилівський монастип (який зрештою став родинною усипальницею Туптало) міг прийняти й тіло Дзика. Цей факт був досліджений і описаний к.і.н. І. Марголіною, яка посилається на архівний документ Кирилівської церкви від 5 жовтня 1869 р.:
…із зовнішнього боку церкви по ліву сторону є в стіні два заглиблення, в яких, як кажуть очевидці, були встановлені два образи на міді (у 30 фунтів кожен), один над могилою батьків святого Димитрія Ростовського, а другий – над могилою ігумена, який рукоположив святого Димитрія в іноцтво і що ікони ці були зняті у 1865 р. для поновлення ликів святих…” (подальша їхня доля сумна – були розплавлені).
Запис Діарушу (щоденника) Димитрія Ростовського 1689 року повідомляє:
…марта 20 дня, во святой великий пяток, в спасительные страсти, мать моя Мария Михайловна, законная супруга отца моего Саввы Григорьевича, преставися в 9 часов дня. Апреля в З день, в среду, святого воскресенья седьмицы совершили мы погребение в монастыре Кирилловском и положили в церкви св. Троицы, на левой стороне, в самой стене, при дверях, коими на хоры входят…
Друг і наставник святителя Димитрія Мелетій Дзик помирає у 1682 р., а мати святителя – у 1689 р. На час ігуменства Димитрія Ростовського у Кирилівському монастирі ці дві близькі йому людини були вже на небесах. Отже, цілком зрозумілим є його прагнення увічнити їхню пам’ять образами та написами, влаштованими на зовнішній північній стіні храму.
6 січня 1703 року у віці 103 роки помирає батько святителя Димитрія Ростовського – Савва Туптало. Місце поховання ним було обумовлено заздалегідь – поряд з дружиною, біля сходів на другий поверх. Там же поряд знайдуть спокій і сестри Димитрія.
На сьогодні у нас збереглась схема розташування поховань під підлогою Кирилівського храму, але не виявлено офіційних звітів про дослідження цих поховань і їхню точну належність.
Поховання та план поховань в Кирилівській церкві
Поховання та план поховань в Кирилівській церкві
Поховання та план поховань в Кирилівській церкві
Тому ми можемо спиратись лише на писемні джерела, а також на деякі матеріальні знахідки з фондів, як то дерев’яна дошка-присвята покійному Савві, яка розташовувалась над похованнями Туптало в Кирилівській церкві, а пізніше була випадково знайдена на підлозі в запасниках Софії Київської.
У північній зовнішній стіні Кирилівської церкви знаходяться дві невеликі порожні ніші, призначення яких тривалий час було невідоме. Лише через виявлення та дослідження зазначених вище архівних документів з’ясувалося, що у цих нішах колись було влаштовано пам’ятні дошки із записами про визначні поховання, розташовані у церкві (Туптало і Дзика).
Кирилівська церква. На північному фасаді позначив два місця, де розміщувались образи на міді, які потрібно відновити (пам’яті Туптало і Дзика, із зазначенням цих прізвищ під образами)
Кирилівська церква. На північному фасаді позначив два місця, де розміщувались образи на міді, які потрібно відновити (пам’яті Туптало і Дзика, із зазначенням цих прізвищ під образами)
Сподіваюсь, що всі, хто прочитав цю історію, як і я, понад усе хочуть, щоб ці славні імена були відомі нашим дітям, щоб про них розповідали на екскурсіях Києва, щоб шанувалось місце їхньої служби, благодійності та спокою у Кирилівській церкві, а також були відновлені ті образи й портрети, які колись прикрашали цю церкву і переповідали історію двох славних родин.
І раз у мене вийшло долучитись до допомоги пам’ятнику Магдебурзькому праву, то тепер мрію і про те, щоб допомогти Кирилівській церкві відновити втрачене.
Вже мав з цього приводу розмови з представниками Департаменту охорони культурної спадщини, відомим істориком д.і.н. Тарасом Чухлібом, а також завідувачкою науково-дослідного сектору Національного заповідника «Софія Київська» Іриною Марголіною, які підтримали ініціативу та завірили у сприянні словом і ділом.
Тож питання тепер лише за втіленням в життя чудової ідеї.
Для цього потрібно знайти:
1. скульптора, який би міг працювати з міддю, щоб відновити два образи, розміщених колись на фасаді Кирилівської церкви: “…на міді (у 30 фунтів кожен), один над могилою Туплато, а другий – над могилою ігумена…”;
2. художника, який би міг намалювати копію з портрета Савви Туптало.
Про портрет Савви Туптало, копію якого я хочу відновити й встановити над його похованням в Кирилівській церкві. І напис, якій містився на портреті
Про портрет Савви Туптало, копію якого я хочу відновити й встановити над його похованням в Кирилівській церкві. І напис, якій містився на портреті
Якщо хтось має з цього приводу ідеї, поради, бажання допомогти, знайомих скульпторів і художників, які готові реалізувати замисел, то буду радий кожному повідомленню, поширенню, рекомендації.
Пишіть, хто міг би долучитись до проєкту і спільними зусиллями відновити пам’ять про видатні українські родини, а також втрачене в Кирилівській церкві.
Перші спроби відновлення пам’яті про Туптало в Кирилівській церкві.
Перші спроби відновлення пам’яті про Туптало в Кирилівській церкві.
Перші спроби відновлення пам’яті про Туптало в Кирилівській церкві.
Підписатись
та найсвіжіші відкриття Ігоря Полуектова з історії України
