Характерним прикладом цього феномену є і події початку XVII ст., коли польські, українські та московитські інтереси у війні розходились, сходились, набували химерних і непередбачуваних союзів, а потім зовсім протилежних планів. Тоді жодна зі сторін так і не отримала бажаного, але кожна вважала себе переможцем. Відповідно й історіографія всіх трьох країн та їхні оцінки подекуди діаметрально протилежні.
І якщо польська та московська школи побудували свої підходи й наративи, часто відверто брехливі, але разом із тим послідовні, то української візії на ці важливі для нас події досі не сформовано та не представлено належним чином.
Беззаперечно, це вплинуло й на формування української історіографії. Та завдяки видатним особистостям нашої історії, ми маємо можливість зазирнути в минуле і прослідкувати події крізь їхні праці. Саме такою силою наділені роботи Миколая Мархоцького.
Він був не лише талановитим військовим під час кампанії проти Московії початку XVII ст., а й мав непересічний талант історика та оповідача, який сповна реалізував у своїй знаменитій “Historia wojny moskiewskiej prawdziwa”, що хронологічно охоплює час від 1602 до 1612 року, але найбільш повно і докладно розповідає про події 1607-1612 рр. Саме про цю працю й буде йтися у цій статті.
Скопіпастивши назву книги, ви без проблем знайдете оригінал у польських архівах. З певних політичних причин їй не давали широкого поширення, але вона заслуговує більшої уваги дослідників.
Щоб і читач увійшов в курс справ, зрозумів нащадків Миколая Мархоцького, причин, які спонукали до антиімперських поглядів і вчинків, вартує коротко розповісти про ту війну, де українці та поляки спільно захопили Московію та мали амбітні плани повного її підпорядкування.
То що ж відбулося між українцями й московитами на початку XVII ст., що матиме вплив на стосунки між ними в XVIII-XIX ст?
Звідси беруть свій початок і події московської війни, на яку приходили поляки.
Іван Великий, московський князь і цар, з яким воював польський король Стефан, залишив після смерті двох синів від двох дружин: Федора (від першої дружини) — він був уже дорослим і тому успадкував престол, і малолітнього Дмитра. Федір став великим князем, взяв за дружину сестру Бориса Годунова. Той, породившись із царем, став конюшим, а потім набув такої влади, що, можна сказати, сам правив державою. Федір був дуже тихим і побожним, знаходячи більше втіхи у церковних справах, ніж у державних.
Борис Годунов, бачачи, що дітей царя немає, задумав, використовуючи свою владу, стати государем. Спочатку він занапастив Дмитра, пославши до нього в Углич лиходіїв. Федір дуже сумував і, бажаючи знайти зрадників, наказав провести ретельний розшук. Виконувати ж це довелося тому, хто й готував вбивство: справа, звичайно, легко збулася з рук, нібито не зумівши нічого знайти. Згодом Годунов [походив з татарського роду, як і абсолютна більшість московської верхівки тих століть] отруїв Федора і, звівши московських князів, став государем і царював у Москві
[Historia Moskiewskiej Wojny Prawdziwa / Przez Mię Mikołaja Scibora z Marchocic Marchockiego pisana]
Портрет Бориса Годунова. Невідомий художник, XVII століття
Так і виринає на історичній арені царевич Дмитро (чи той, хто себе так називав), який подався на українські землі й розповідав, що був монахом, а замість нього вбили когось іншого. Він же залишився неушкодженим, бо милістю Божою був врятований учителем і разом з ним довго ховався у безпечних місцях. Опинившись в українських князів Адама і Костянтина Вишневецького, оголосив себе справжнім Дмитром.
«Дмитро Самозванець у Вишневецького». Автор: Микола Неврев, 1876 рік
Олександр Будько
26 років
Колишній військовий ЗСУ батальйону «Карпатська Січ».
Очолював взвод вогневої підтримки, втратив ноги під час харківського контрнаступу.
Хочу зачитати для вас уривок з матеріалу про те, як на початку 17 ст. козаки керували Московією.
Наші князі не просто походили з видатного шляхетського роду, але і були прямими нащадками одного з засновників впорядкованого козацтва, легендарного Дмитра (Байди) Вишневецького. А тому швидко зорієнтувалися як використати приблуду на свою користь та помститись московитам за всі завдані раніше кривди. План визрів прекрасний.
Якщо Московію неможливо раз і назавжди зруйнувати, то її треба очолити.
Щоб не отримати удар в спину від польського короля, до нього підіслали галичанина Юрія Мнішека. Він переконав у необхідності реалізації плану та посилення козацького війська польськими загонами. Для підтвердження намірів у маєтку Вишневецьких, у церкві, що і досі прикрашає чарівне українське містечко Вишнівець, доньку львівського старости, Марину Мнішек, заручили з царевичем Дмитром.
Військо було зібрано. 1604 рік став початком цієї історії – однієї із найгеніальніших і найамбітніших геополітичних комбінацій, які бачила ця Планета. Авторами якої були українські шляхта і козацтво.
Поляки ж спочатку дистанціювалися від плану перевиховання московитів і побудови із відсталої азійської провінції чогось схожого на європейську країну, як планували наші.
Плацдармом наступу на Московію стали козацькі міста.
Жителі Чернігова, Новгород-Сіверського, Путивля, Стародубу тощо охоче прийняли козацькі загони, а також і царевича Дмитра. Далі одне за іншим міста визнавали його владу. Пропускаю умисно всі обставини бойових дій, щоб виділяти лише найцікавіше. Незабаром Борис Годунов раптово помер, – кажуть, кров лилася з його носа прямо на трон, який він обійняв так незаконно, підступно і йдучи по головах. Це зрештою стане незмінним атрибутом майже всіх переходів влади на Московії, де братовбивство, перевороти, зрада і вбивства століттями супроводжуватимуть їхніх правителів.
Смерть царевбивці прискорила прихід до влади козацько-шляхетського висуванця на престол…
Читайте продовження розповіді на сайті Histogram, аби дізнатися як козаки панували в Московії та вкотре запевнитись на прикладі наших побратимів з минулого, що ворог України завжди був і є один. Але як показує наша славетна історія, щоразу українці знаходили геніальні рішення. У боротьбі за свободу й незалежність проявляли неабияку винахідливість та силу духу. Цінуючи кожне життя, брали ворога розумом, добивали міццю. Тож, як і декілька століть тому, так і зараз – перемога буде за нами!
Наші князі не просто походили з видатного шляхетського роду, але і були прямими нащадками одного з засновників впорядкованого козацтва, легендарного Дмитра (Байди) Вишневецького. А тому швидко зорієнтувалися як використати приблуду на свою користь та помститись московитам за всі завдані раніше кривди. План визрів прекрасний.
Якщо Московію неможливо раз і назавжди зруйнувати, то її треба очолити
Щоб не отримати удар в спину від польського короля, до нього підіслали галичанина Юрія Мнішека. Він переконав у необхідності реалізації плану та посилення козацького війська польськими загонами. Для підтвердження намірів у маєтку Вишневецьких, у церкві, що і досі прикрашає чарівне українське містечко Вишнівець, доньку львівського старости, Марину Мнішек, заручили з царевичем Дмитром.
Як і набагато пізніша історія кохання ще однієї московитської цариці Єлизавети Петрівни, яка також взяла шлюб з козаком Олексієм Розумовським в українській церкві, цей епізод покритий таємницею і багато років винищувався з джерел, тому досі не досліджений належним чином.
Хай там що, але військо було зібрано. 1604 рік став початком цієї історії – однієї із найгеніальніших і найамбітніших геополітичних комбінацій, які бачила ця Планета. Авторами якої були українські шляхта і козацтво.
Поляки ж спочатку дистанціювалися від плану перевиховання московитів і побудови із відсталої азійської провінції чогось схожого на європейську країну, як планували наші. На офіційні претензії послів московитів польський король тоді рішуче відповів так:
Якщо то справжній Димитрій, як мене запевняли великими клятвами, то всемогутній бог сприятиме його правому ділу, а якщо він не Димитрій, як кажете ви, то царство він не отримає, але тільки матиме кару всемогутнього бога. Понад те король відповідав, що він ні допомоги, ні заступу Димитрію не подавав, і наводив імена всіх, хто йому [Димитрію] допомагав і надавав заступ. То були вільні пани [українська шляхта], крім того він, Димитрій, сам привернув до себе козаків, так що ми, поляки, у цій справі не винні
[Исаак Масса. Краткое известие о Московии в нач. XVII в., М., 1937]
Плацдармом наступу на Московію стали козацькі міста
Жителі Чернігова, Новгород-Сіверського, Путивля, Стародубу тощо охоче прийняли козацькі загони, а також і царевича Дмитра. Далі одне за іншим міста визнавали його владу. Пропускаю умисно всі обставини бойових дій, щоб виділяти лише найцікавіше. Незабаром Борис Годунов раптово помер, – кажуть, кров лилася з його носа прямо на трон, який він обійняв так незаконно, підступно і йдучи по головах. Це зрештою стане незмінним атрибутом майже всіх переходів влади на Московії, де братовбивство, перевороти, зрада і вбивства століттями супроводжуватимуть їхніх правителів.
Смерть царевбивці прискорила прихід до влади козацько-шляхетського висуванця на престол
Після смерті Бориса московити викликали Дмитра до столиці та визнали царем. Відбулись гучні гуляння, пишні заходи та багаті перші місяці царювання, як заведено на тих землях. Великі переміни відбулись у московському царстві, багато важливих реформ було розпочато, щоб відкрити місцевим очі на те, в якій темряві вони жили до цього. Вишневецькі й козаки були щедро обдаровані та повернулись у рідні землі, вважаючи місію виконаною.
Утвердившись царем московським, Дмитро відправив у подяку за допомогу сандомирському й львівському старості своїх послів з багатими дарами та попросив за дружину його доньку Марину. Її тепер вже не тихо в маєтку українських шляхтичів, а на законних підставах, голосно і з великими почестями було проголошено царівною московською.
Коронація Дмитра. Автор: Богуш Шимон, близько 1606 року
Коронація Марини Мнішек. Автор: Богуш Шимон, близько 1606 року
З королівської згоди йому дали в дружини і одразу спорядили посольство, в якому були каштелян Микола Олесницький, литовський референдарій Олександр Гонсевський, краківський нунцій Аллоізій Пратіссолі, поважний представник самого Папи Римського Олександр Рангоні та інші.
Послам доручили домовитися з новим царем про все, що стосувалося Речі Посполитої, а папському – про ще більш важливі справи, а тому їх приймали із великими почестями та навіть розкішшю.
Дмитро приймає послів. Автор: Богуш Шимон, близько 1606 року
На весілля, за бажанням самого Дмитра, треба було набрати військових людей. Але пан-губернатор взяв із собою тільки друзів і лише три гусарські хоругви.
Ця перша польська помилка і завчасна розслабленість зіграє злий жарт зі здобутою перемогою
1 травня [1606 р.] царицю, або наречену, зустріли у описаних вище наметах, і другого дня, 2 травня, рано вранці по всій Москві було оголошено бірючами, щоб усі князі, бояри, дяки, дворяни і діти боярські, купці і всі інші нарядилися в найбагатший одяг і залишили всяку роботу та торгівлю, бо належить зустріти царицю. І всім, у кого були коні, було наказано виїхати верхи о другій годині ранку, що й було все виконано з того наказу з великою урочистістю; через Москву-ріку, з того боку, звідки мала прибути цариця, збудували нові мости, також на лузі біля берега розбили два дорогі намети, тут її мали зустріти і пересадити з її воза в царську колиму (triumphwagen). Усі дворяни та вельможі, що їхали верхи, були в дорогоцінних нарядах, шитих золотом і перлами, і коні їхні були обвішані золотими та срібними ланцюгами, і на них були позолочені та срібні сідла, унизані коштовним камінням; за кожним йшло безліч слуг як пішки, так і на конях, і вони були одягнені майже так само чудово, як їхні панове
[Исаак Масса. Краткое известие о Московии в нач. XVII в., М., 1937]
Московитські корупціонери й злочинці з-поміж бояр, які гарно почувалися за Годунова і не бажали втрачати нажиті статки та напрацьовані схеми, вирішили вчинити державний переворот. Підступно обравши для цього одну з ночей після багатоденного весілля та брехливо звинувативши поляків у бажанні вбити нового улюбленця московитів – царя Дмитра, вони підняли бунт. Розбурхали людей начебто задля захисту царя від поляків, внесли непорозуміння і розпочали криваві розбірки, коли всі вбивали всіх. Поляки почали відбиватись й зрештою підпалили Москву. Це переросло у ще більший хаос і непорозуміння кому і проти кого боротись…
Острівцем спокою, впевненості й мужності в цьому кремлівському безладі, лишались лише покої українського князя Костянтина Вишневецького. Він єдиний не здав зброї й до останнього чинив спротив бунту московитів та зміг піти з Кремля неушкодженим.
Було велике хвилювання і багато зі зброєю поскакало на конях до Кремля, а по всіх вулицях закличники змовників кричали: “Поляки хочуть вбити царя! Не пускаємо їх до Кремля!”. А поляки, налякані цими криками, переважно сиділи у своїх будинках, були добре озброєні і були затримані натовпом, що оточив їхні двори, щоб грабувати і вбивати. І всі поляки, і люди в польському вбранні, схоплені на вулиці, поплатилися життям…
Двір на якому стояв пан Вишневецький хоробро захищався до самого закінчення заколоту… І коли бояри всюди розігнали народ, всі зібрались навколо цього двору, бо він стояв на великій площі біля річки. І його обложив незчисленний натовп народу, стріляючи і рубаючи все на шматки. Розграбували кухні, стайні і нижні покої. Але верхні покої чинили спротив стріляючи з вікон і поклали немало московитів. І як тільки московити намагались захопити золото і дорогі одежі, які кидали з вікон, то їх підстрелювали немов звірів, або птахів. Тричі вони оголошували намір здатись, сотні московитів кожен раз поспішали почати грабіж, їм відчиняли на горі сіни, і як тільки московити починали тіснити одне одного, одразу стріляли по них з 40, або 50 пищалей і ті падали і летіли вниз по сходах, немов щури, яких женуть з горища. Одним словом, це тривало досить довго. Деякі привезли туди гармати, зняті зі стін міста і стріляли з них по будинку та калічили своїх же, які безперестанно рвалися по сходах, бо такі жадібні вони до грабунку. Нарешті прибули туди всі московитські вельможі і старанними проханнями умовили московитів відступити… Московити також обложили і будинок пана Вишневецького з Києва, який був зі свитою в понад 300 чоловік, які так відважно захищалися
[Исаак Масса. Краткое известие о Московии в нач. XVII в., М., 1937]
Портрет Василя Шуйського невідомого автора, 18 століття
Зрадники скористались тим, що цар Дмитро зібрав під столицею московські війська, готуючись до війни з Кримом. Головою змови став Василь Шуйський, який залучив на свій бік ще кількох злодюг. Словом, вони зчинили тривогу, нібито через пожежу, вдарили всюди у дзвони, перебили більшість гостей, крім тих, хто зміг з боями відступити. Василь, який до цього визнавав царя і падав в ноги Дмитру, тепер хотів захопити владу на свою користь і створив цей московський безлад кривавої ночі. Найбільші злодії грабували місто та захопили владу в ту ніч. Зробивши все це, князь Василь Шуйський став царем.
Але недовго злодійська музика грала
Вже в 1607 році, вірячи чуткам про загибель царя Дмитра, жителі Путивля схопили декількох десятків бояр і відправили до Стародуба, пригрозивши тортурами, якщо все розказане ними виявиться неправдою. Розгнівавшись, один з них схопив палицю зі словами:
Ах ви, блядині діти, ви ще не впізнаєте мене? Я – Государ!
Цією сміливою витівкою невпізнаний до того Дмитро домігся того, що його визнали царем і відразу впали в ноги, визнаючи помилку і примовляючи: «Винні ми, Государю, перед тобою!»
Стародубці визнали його своїм государем, дали йому, яке змогли, утримання і розіслали від його імені до інших фортець грамоти, якими сповіщали про прибуття государя і закликали переходити на його бік.
Перші бої під Орлом були невдалими. Але далі знову прийшла підмога від українців. Як пише герой нашої розповіді Миколай Сцибор Мархоцький:
Врятувавшись лише з трьома-двома десятками людей, цар Дмитро натрапив на Валявського, який йшов до нього з Київської України. Його послав князь Роман Рожинський із тисячею українців (бо Дмитро ще до цього зносився з князем Рожинським щодо збору людей та припасів). Потім він зустрів Самуїла Тишкевича та тисячу польських людей. Дмитро, звичайно, не хотів називати їм свого імені, але потім мав зізнатися, що він і є царем. Розповівши про все, що недавно з ним сталося, він пояснив їм причину своєї втечі до Путивля. Його втішили, сказавши, що прийшли до нього на службу, а слідом чекають і князя Рожинського, у якого польське військо набагато більше… Тим часом прибували зі своїми загонами й інші, як то: мешканець Київського воєводства князь Адам Вишневецький, із Брацлавського воєводства — Мелешко та Хруслинський. Зібравши все військо, Дмитро повернувся під Карачів
[Historia Moskiewskiej Wojny Prawdziwa / Przez Mię Mikołaja Scibora z Marchocic Marchockiego pisana]
Пізніше підтягуватися ще і ще запорізькі та донські козаки, які спільно створили досить потужну силу.
Московити розуміли своє хитке становище перед козацькими загонами
І з 1607 року почали вести активні підкилимні переговори з поляками про те, щоб здати Московію краще їм, ніж козакам з царем Дмитром. До зими 1608-1609 рр. владу царя Дмитра визнали Псков, Астрахань, Ярославль, Переславль-Залєський, Кострома, Вологда, Ростов, Володимир, Суздаль тощо. Його Тушинский табір перетворився на багатолюдне місто.
«Смутний час. Військо Самозванця». Художник С.Іванов, 1908 р.
Його військо, що раніше складалося насамперед із польського лицарства і козаків, а тепер переважно із українських козаків, донських і загонів з литовських, білоруських та московитських міст (цих часто називали “лісовчики”), фактично повернуло собі владу над країною.
Потягнулися в Тушино дворяни та родовиті князі, незадоволені правлінням Василя Шуйського. Цар Дмитро завів у себе штат придворних, невдовзі у таборах з’явився свій уряд – боярська дума, запрацювали накази. Ростовський митрополит Філарет був зведений у сан патріарха, Думу очолювали боярин М. Салтиков та князь Д. Трубецькой (той самий).
Уряд Шуйського намагався розправитися з законною владою царя Дмитра
Вони залучали іноземні сили – 28 лютого 1609 р. у Новгороді М. Скопін-Шуйський підписав угоду зі Швецією. В обмін на надсилання війська Московія поступалася шведам м. Корела з повітом і відмовлялася від претензій на Лівонію. Найманці під командуванням Я. Делагарді навесні 1609 прибули в Новгород. Але, як не просили московити допомоги у шведів, як не сподівались на їхній захист, як не відступали тим землі, але навіть і потужне шведське військо не допомогло втриматись незаконній владі Московії.
Тут вже вирішив втрутитись польський король, який уважно стежив за обстановкою всередині Московської держави. Вторгнення іноземних шведських військ на територію Московії розв’язувало йому руки, а тому він вважав, що має право захистити тепер і свої інтереси на цій землі.
19 вересня 1609 р. армія короля з’явилася на околицях Смоленська. Паралельно уряд Шуйського і польська частина Тушинського табору почали підкилимні переговори з представниками короля. Польське лицарство вимагало більше грошей і розмірковувало про зміну сторони. З появою королівського війська у межах московської держави Тушинський табір розпався. Непохитними у своїх планах лишались лише українські шляхта з козаками, а також лісовчики.
Становище у Москві було критичним
Серед простих городян все ще популярним було добре ім’я царя Дмитра. Свою боротьбу за володіння престолом вели найзнатніші бояри. Спираючись на кола знаті з пропольською позицією, посланник польського короля С. Жолкевський поспішав укласти угоду про обрання на престол польського королевича Владислава.
Прибічників цієї кандидатури в Кремлі було чимало, найважливішою умовою його обрання було прийняття православ’я, збереження традицій, законів та усталених темних порядків Московії. Проте Сигізмунд III, який підписав подібну угоду з тушинськими боярами, був непохитним перед проханнями московитів і не погоджувався на жодні компроміси.
Злочинний режим Кремля побоювався як козацьких військ царя Дмитра, так і хвилювань московського люду, який здебільшого їх підтримував. Прагнучи заручитися підтримкою польського війська для боротьби з козаками, 17 серпня 1610 року бояри підписали договір про обрання Московським царем поляка – королевича Владислава. Московити визнали за поляком титул “Владислав Жигимонтович, царь Московский и всея Руси” (який ще довго потім належав тим). Виконуючи умови договору, він рушив війська проти козацького табору.
Портрет Владислава Вази (Владислава Жигмонтовича). Автор: Пітер Пауль Рубенс, 1624
Друга і ще більш ганебна помилка поляків вберегла злочинний Московський режим
За однією з версій, 11 грудня 1610 року один з наближених до царя Дмитра, П. Урусов, вбив його. У Москві заявляли, що так Урусов помстився за смерть касимовського царя Ураз-Магомета, страченого за наказом царя. І хоча частина московського народу продовжувала підтримувати царську родину та навіть присягла новонародженому синові Марини Мнішек царевичу Івану Дмитровичу, але допомога шведів і зрада поляків захистила Московію від українського володарювання.
Козаки не склали зброю і ще багато років утримували у своїх руках частину Московії. У 1612-му році надійшла звістка про те, що цар Дмитро таки вижив і перебуває у Пскові, куди довелося вислати ціле посольство для його перевірки.
Козаки склали грамоту, що підтверджувала його справжність, а 2 березня козачі полки під Москвою підтвердили ще раз владу царя Дмитра. Але з цього моменту підмосковний козацький табір все більше втрачав свою силу.
Занадто потужним був союз шведів, поляків і боярських московитів. Зрештою, останні добились смерті й царя Дмитра, і його ще зовсім маленького сина царевича Івана. За це криваве царевбивство Московія вважається назавжди проклятою. І навіть страту в 1917 імператорської родини багато хто бачив як заслужене здійснення цього вікового прокляття.
Але на цьому історія не завершилась
Яскравим було продовження в 1617-1618 роках, коли на виконання підписаного московитами договору про визнання над ними влади короля Владислава, його привів під стіни Москви разом із величезним козацьким військом наш видатний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.
Московські укріплення XVII століття. Автор: Аполінарій Васнєцов, 1922 рік
Цей похід дався українцям легко і невимушено, Московія знову впала до козацьких ніг майже без бою. Але й втретє поляки підвели та зайняли відверто зрадливу позицію не надавши достатніх військ, щоб повністю знищити Москву, а погодились на черговий договір з їхніми поступками. За умовами договору повернулись до споконвічної Русі землі Смоленщини та Новгород-Сіверщини.
Це було непогано, але явно недостатньо
Тому не варто дивуватись тому, що Петро Сагайдачний розпочав, а Богдан Хмельницький завершив державний проєкт розбудови незалежної козацької держави. Бо така Річ Посполита з її затурканою, вічно невпевненою і жадібною польською владою тих часів, не була варта України. І якщо обирати між такою Річчю Посполитою та Україною, то я обираю Україну. Як зробили й видатні гетьмани.
Славетний переможець, гетьман Сагайдачний, повернувся з Московії не без трофеїв. Він щедро все вклав у Братський монастир і школу при ньому, яка згодом виросте у всесвітньо відому Києво-Могилянську академію. Тобто, мудрий правитель правильно інвестував кошти. Крім того, відновив незалежність української церкви.
Це все було цеглинками того, на чому постане згодом незалежна Україна. Скільки б видатний гетьман ще зробив, якби не його поранення у легендарній Хотинській війні 1621 року, що невдовзі обірвало його героїчне життя?.. Та все ж, встиг він і так чимало.
Як славетний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний на Московії господарював
Одні з чисельних подвигів Петра Конашевича-Сагайдачного відбиті в маловідомих листах про те, як він з козаками Московію розбив (так, ми часто били Московію раніше, розіб’ємо і цього разу).
Перший лист
Єдине автентичне зображення Петра Сагайдачного. Гравюра з книги Касіяна Саковича 1622 року
Написаний з-під Москви найвеличнішим українським гетьманом до королевича Владислава 24 вересня 1618 р.
Петро Конашевич описує події, які передували проханню від поляків до українського війська піти на Московію. Пише також, що Скіндер-паша з татарами робив напади на Україну («Ukraine» – вказано в тексті 1618 року). Про важкі умови наступу на Московію, бо поля пусті й двадцятитисячне козацьке військо відчуває проблеми із забезпеченням. Про складнощі переправ і багатогодинні штурми московитських міст.
Але, попри всі труднощі, повідомляє про численні перемоги козаків, особливо виділяє полковників Михайла Дорошенка і Богдана Коншу, підкорення Московії та рішучі плани взяти й саму Москву.
Оригінал листа знаходиться в польському архіві, а його публікацію зробив у 1935 році Kazimierz Tyszkowski в “Kozaczyzna w wojnach moskiewskich Zygmunta III: (1605-1618)”.
Другий лист
Датований 28 грудня 1618 року. Його автор Якоб Спенсій. Він описує ті самі події під Москвою, але згадує вже про тридцять тисяч козаків, що стояли біля її воріт трьома місяцями пізніше. Також розповідає про підступність Московії, яка намовила татар напасти на землі України.
Оригінал листа знаходиться у шведському архіві, відшукала його Marina Trattner, переклад зробив Oleksandr Malyshev, а публікація буде в нашій книзі «Скарби шведських архівів», яку, сподіваюсь, ви всі з нетерпінням чекаєте .😀
Як оцінюють діяльність Сагайдачного у Московії польські історики:
Під час описаних подій Сагайдачний виявив не лише лідерський та організаторський талант, а й політичний талант. Слід згадати його постулати на теми захисту православної віри та майнової безпеки козаків під час Московської експедиції, які він забезпечував у червні 1618 р. Слід також зазначити, що, попри свою лояльність, він часто втілював свої наміри в життя, орієнтуючись на самодіяльність або навіть незалежність від польської влади, але не провокуючи відкритого конфлікту та не допускаючи зради проти короля чи Речі Посполитої.
Безсумнівно, під час боїв у Москві Сагайдачний виявив величезний командний і організаторський талант. Завдяки знанням татарського військового мистецтва він здійснював швидкі й ефективні рейди в найвіддаленіші райони Московської держави. Під час боїв Сагайдачний також показав свої знання в мистецтві облоги, використовуючи артилерію, драбини, траншеї та інші хитрощі, які дозволяли йому здобувати різноманітні укріплення. Не можна забувати і про здобутки козацьких полковників, які брали участь у московському поході: Дорошенка, Бориспільця, Путивльця, Мілошців, Емця та Пірських.
Їхня спільна діяльність сприяла величезному успіху Сагайдачного та всього війська Запорізького. За підрахунками П. Саса, козаками під час московського походу захоплено близько 14 міст і замків, такі як: “Liwny, Jelec, Liebedian, Dankow, Skopin, Riarzsk, Pesoćnja, Sapożok, Szack, Kasimow, Kazar, Buckij, Romanow czy Matijiw Horod”. Проте похід козаків був не лише серією перемог. Вони захищалися серед інших в Переяслав Рязанському, Проньську, Михайлові, Зарайську, Коломні та Калузі.
Козаки зупинились біля Арбатських воріт, саму Москву залишили нескореною, але нищівна діяльність військ Сагайдачного, безсумнівно, вплинула на поступки царя в переговорах.
Гетьман Сагайдачний перед штурмом Арбатських воріт. Автор: Андрій Серебряков
Польська та українська історіографія сходяться на думці, що участь Сагайдачного в останньому етапі «Смути», а також діяльність козацтва в Московській державі значно сприяли численним поступкам московської сторони. Проте не можу погодитися з думкою деяких дослідників, які стверджують, що Сагайдачний не хотів захопити Москву через своє православне віросповідання. Якби це було справді причиною, то як би тоді пояснили козацькі вбивства та пограбування православних жителів Московської держави?” – пише про ці події історик Kamil Kaczor у праці “Hetman Piotr Konaszewicz-Sahajdaczny. Działalność polityczna i wojskowa w latach 1617-1622”.
Причиною насправді були прорахунки головного командування армії Речі Посполитої, які й не дозволили завершити справу. Як не дотримались й поляки обіцяних перед війною гарантій, які козаки ставили перед Річчю Посполитою умовою участі. І мова не стільки про заслужену винагороду за перемогу та порятунок коронного війська козаками, а більше про права і вольності, незалежність української церкви тощо.
Але гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний повернувся в Київ переможцем
Взяв справу незалежності у свої руки. Передав величезні кошти на розбудову київської братської школи, яка стане згодом Могилянською академією. Сходив з козаками на Перекоп та помстився за напад татар на українські землі з підмови Московії. А в 1620 році взагалі зробив найбільш вагому заявку на незалежність:
У 1620 р. знову актуалізувалося «козацьке питання». Цього разу приводом для занепокоєння корони стало таємне висвячення в Києві православної ієрархії під «покровом козацької шаблі». Відновлення єрусалимським патріархом Феофаном православної церковної ієрархії Київської митрополії напряму вдарило по інтересах польського короля»
– констатує Н. Білоус у «Між політикою і повсякденням: з історії стосунків коронного гетьмана Станіслава Жолкевського з київським воєводою Томашем Замойським (у світлі листування 1619-1620 рр.)
А вже за рік, у 1621 році Петро Сагайдачний золотими літерами вписав своє ім’я у всесвітню історію, коли врятував Європу з козацьким військом під Хотином від Османської навали.
За цей подвиг він отримав нагородний старовинний меч, який був інкрустований золотом і діамантами. На ньому напис латиною: “Владислав Конашевичу кошовому під Хотином проти Османа”. Символ високої честі та визнання заслуг українського козацтва у боротьбі проти московитів і турків, визнання їхнього лицарського статусу від монарших дворів Європи.
Репліку цього меча я тримаю на фото. Авторами є подружжя Євгенії та Дмитра Ейдерів, які виконали її для львівського музею.
Я з реплікою нагородного меча у львівському музеї. Автори репліки — подружжя Євгенії та Дмитра Ейдерів
Меч, вартий справжнього українського героя Петра Конашевича-Сагайдачного. Як було написано у “ВІРШІ НА ЖАЛІСНИЙ ПОГРЕБ ШЛЯХЕТНОГО РИЦАРЯ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО”, що був виданий відразу по його смерті в 1622 році:
“Як мужність запорожців королі пізнали,
То їм за герб такого рицаря признали.
Вітчизні він готовий завжди послужити
І за її свободу голову зложити.
А треба, то землею він пройде, водою,
До всього має вправність і прудкий до бою”.
“Благочестя віри він завжди був ревнитель,
З молодості був її вивчений блюститель.
Року тисяча шістсот двадесят второму
В Братськім ліг монастирі, в Києві святому.
Кілька тисяч братчикам він офірував,
Щоб фундація наук там була, жадав”.
“За вітчизну потужно себе виставляли
І про власне здоров’я нітрохи не дбали.
Сам волів, наче Кодрус, той цар у Атенах,
Полягти, щоб вітчизна лишилась спасенна.
За вітчизну-бо краще і голову скласти,
Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти.
Тож коли хто не хоче за край умирати,
Той з вітчизною згодом піде погибати”.
“В Запорозьке він пішов славнеє рицарство.
І отам немало теж поміж них живучи,
Діла рицарського скрізь пильно стережучи,
Досягнув, що військо те в гетьмани обрало,
Мужньо з ним воно татар, турків розбивало.
Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу —
Цісар турський там зазнав немалого страху!”.
“Як їх рицарі оті, мов траву, косили.
І північний буде край також пам’ятати
Довго рицарство його, бо їм дався знати!
Там звитяжство немале він з’являв ідучи,
Городи й міста у них міцнії псуючи”.
“На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,
Ні, вона у забутті, певне, не постане!
Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть,
Поти справи всі твої славно будуть линуть.
Не впадеш у глибину забуття безличну,
Не загинеш у літах — маєш славу вічну!
Бо як Греція звиша Нестора-героя,
Ахіллеса, Аякса, а Гектора — Троя,
І атенці як царя хвалять Періклеса,
Честять славного в одно ще й Темістоклеса,
Рим сміливого свого хвалить Курціуса
І щасливого в бою славить Помпеуса,
Сагайдачний на Русі хай дістане славу,
В вічну пам’ять те ім’я занесуть по праву,
Щоб воєннії його подвиги всі знали,
Щоб народи те ім’я завжди шанували!”.
“Про військо Запорозьке письма хто читає,
Той мужність їм і славу мимохіть признає,
Тут завше-бо такії рицарі бували,
Що ворогів вітчизни мужньо розбивали,
Тож рицарство славніше в світі не буває,
Як військо Запорозьке, що врага жахає!”.
Підписатись
та найсвіжіші відкриття Ігоря Полуектова з історії України
