Чотири століття тому українські козаки врятували Європу. І це не гучні слова, а об’єктивна реальність, яку не здатні заперечити ні московські, ні польські історики, але так мало знають про це пересічні українці.

Уся Україна мала б святкувати річницю, напевно, найважливішої воєнної перемоги в історії, яка була вирішальною не лише для нас, а більше для всієї Європи.

Мала б святкувати, якби у нас була українська влада, а населення було б громадянами, які знають і шанують свою історію. Але тоді б і Україна була іншою.

До ювілею цієї перемоги підготував сюрприз. Дарую країні нове, невідоме у нас джерело, яке розповідає про Хотинську війну 1621 року. Видане в Парижі відразу після її закінчення, 15 листопада 1621 року.

Саме такою була Хотинська війна 1621 року, про яку Abraham Saugrain встиг розповісти, як про одну з останніх у своєму житті:

Цей документ був виданий за словами польського очевидця, відразу за свіжими результатами та емоціями, а тому містить у назві ще і: “Із втечею Султана, Великого Візира, втратою їхнього обозу, наметів, прапорів, артилерії і багажу”.

У тексті названі учасники війни: турки й татари (Turcs & Tartares) – з одного боку, яким протистояли поляки та козаки, а також невеликий загін німців (Pologne & Quosaque & Mousqueterie Allemande; характерно, що поляки й козаки розділені та не сприймаються французами як громадяни однієї країни, навіть в 1621 році).

Згадані в тексті й московити (Moscouite; ще раз нагадую, що це єдина правильна назва, яка фігурує в абсолютній більшості джерел). Вони були зацікавлені у цій війні “і стояли великою армією на кордонах” країни козаків, але так і не встигли вступити в неї, адже чекали перемоги турків. Виправдовували своє розташування на кордонах так: “боялись, що татари нападуть на них” 😅

У тексті розповідається, що турки в першу чергу прагнули атакувати козаків

Ті ж погодились на таке невигідне, здавалось, положення, мужньо витримували атаки та здійснювали з першої лінії рішучі вилазки й контратаки:

Передумови Хотинської війни 1621 року

Після того, як османи завдали нищівного розгрому полякам у 1620 році, їхня військова потуга наближалась до повної безпорадності. Ще і розпочата в 1618-му в Європі війна “всіх проти всіх”, що отримає згодом назву “Тридцятирічна”, не лишала надії на військову допомогу від інших християнських армій, які б могли спільними зусиллями зупинити повзучу навалу османів. Ця темна хмара прагнула назавжди поховати під собою центральну Європу.

Після легкої перемоги над польським військом під Цецорою, молодий султан Осман ІІ вирішив не просто спалити Варшаву і перекреслити проєкт Речі Посполитої вже в 1621-му році, але і реалізувати набагато більш амбітні плани в центрі Європи.

Допомоги й порятунку чекати було марно, надії танули на очах, а заможні польські шляхтичі підшуковували собі хутори на Туманному альбіоні для останнього укриття.

Єдиною силою, яка була здатна чинити опір найсильнішій армії світу, залишились українські шляхта та козаки

У кінці XVI – на початку XVII ст. вони настільки загартовувались у боях в різних куточках Європи й так знахабніли, що не лише турків регулярно і боляче били на їхній же території. Переживали епоху легендарних морських походів. Висунули й свого Царя Дмитра та силою привели на Московський трон, і протягом 1604-1610 років господарювали на Московських землях.

Так, у 1618 році під керівництвом Сагайдачного взагалі ледь не знищили Московію. І лише страх поляків не дозволив тоді козакам остаточно зруйнувати Москву. Взяли з неї добрячі відкупні й зайнялись більш ретельно своїм державним проєктом, який Петро Конашевич міг успішно здійснити ще у 20-30-тих роках, не чекаючи середини XVII ст. і Б. Хмельницького. Якби вижив.

І коли османи почали активність в Чорному морі, що мала завчасно забезпечити перевезення провіанту, гармат й всього необхідного для приходу їхньої величезної армії, то козаки не очікували довго порад.

Козаки знесилили османську армію перед Хотинською війною

Протягом весни та літа 1621 року самостійно вступили в бої, потопили більше сотні османських кораблів, розжились неабиякою здобиччю та чудово себе почували. У цих боях на Чорному морі взяли участь до 5 тис. козаків. Вони істотно змінили плани турків та сильно послабили їхні можливості перед початком бойових дій в Європі. Зрештою, на цьому козакам можна було б і зупинитись. Адже вже на той момент вони зробили для Європи більше, ніж всі інші християнські армії разом узяті.

Але звернулись з благанням поляки, просили пробачити за їхні попередні зради, клялись у виконанні всіх вимог і умов (про українську автономію, про захист православної церкви, про розширення бойової потуги (реєстру) тощо), аби козаки врятували для них Річ Посполиту, що “ніколи більше” і т.д. І наш видатний гетьман повірив. Маючи можливість торгуватись й обирати, він знову погодився прийти полякам на порятунок.

З одного боку, розумів, що немає для турків більш небезпечного ворога, ніж він сам, і що з ними важко буде домовитись. З іншого, він дійсно був частиною того європейського світу, який так потребував його захисту і допомоги.

Козаки направились до Хотина

Для Конашевича ця війна не віщувала нічого хорошого. Для нього вона таки стала останньою. Але він рушив у пекло тієї битви, бо сподівався на виконання королем обіцянки щодо повноти прав і вольностей українського народу.

Хоча своїм складом, за різними оцінками 41520-44100 воїнів, козаки більш як у два рази помножили сили захисників Хотина, та все одно всі разом значно поступались у кількості османам (за деякими оцінками у 2-2,5 раза).

Війна була позиційна, на старті першу скрипку грали гармати

У щоденнику одного польського шляхтича, учасника битви під Хотином, щодо цього є примітне розмірковування. Він писав, що турки «почали гатити з гармат козаків і лісовських; однак то люди із трьома душами, нелегко побачити й утовкти їхню чорну душу» (Zbigniewski P.).

Автор цих рядків, попри відчужене та негативістське забарвлення сприйняття запорожців (а разом з ними також 360 лісовчиків, які до них пристали), усе-таки визнавав за ними спроможність вистояти перед величезними випробуваннями. У тому числі без особливих втрат витримувати гарматні обстріли.

На початку вересня 1621 року відбувся один із запеклих боїв

Його докладно описано. Третій упродовж дня штурм запорозьких позицій турки розпочали з гарматного обстрілу, який тривав не одну годину. Він був настільки сильним, що багато хто у польсько-литовському таборі вирішив, що козакам настав кінець: «було сумнівно, щоби залишилися живі бідолахи запорожці» (Diariusz wojny tureckiej pod Chocimem r. 1621).

Однак насправді турецьке бомбардування не завдало великої шкоди, адже українці у цей час перебували у земляних укріпленнях – їх захищав земляний вал, підсипані землею вози, а також оборонні споруди бліндажного типу.

А після того, козаки сміливо виринали зі своїх укріплень і коли просто відбивали атаки османів, а коли й контратакували так, що якби не переляк і зневіра поляків, які відмовлялись їх підтримати, то могли б досягти перемоги у війні несподіваним бліцкригом. Адже своїми сміливими наскоками вдирались в саме серце османського табору.

Але після кількох таких спроб ефект несподіванки був втрачений і довелось терпіти в укріпленнях нерівну війну артилерії.

Ще одним способом зміцнення оборони була раціоналізація позицій

У ніч із 22 на 23 вересня козаки приховано змінили свою лінію, яку тримали проти правого крила турецького війська та яничарських підрозділів його центру. Як видається, приймаючи рішення про перенесення переднього краю оборони, П. Сагайдачний брав до уваги насамперед ситуацію у польсько-литовському таборі, який щоденно дедалі більше знелюднював через дезертирство жовнірів.

Ця обставина непокоїла й обложених поляків і литовців. У багатьох з них були сумніви щодо подальшої доцільності утримувати такий великий периметр. Відтак, одночасно із запорожцями польсько-литовське командування звузило лінію своєї оборони на правому фланзі, зруйнувавши окопи хелмінського воєводи Я. Вейґера.

Фактично, все трималось на відчайдушному спротиві козаків і їхній підривній діяльності. Це не дозволяло османам впевнено почуватись і дотиснути слабке польсько-литовське військо.

Командувач збройними силами Речі Посполитої гетьман Я.К. Ходкевич з суб’єктивних причин вимушений був, за словами Я.Собеського:

Командування Речі Посполитої до самого кінця воєнних дій дотримувалось такої стратегії.

Козацьке військо дотримувалося інших стратегічних принципів

Концепція їх полягала в активній обороні в поєднанні з рішучим контрнаступом, нищівних атаках противника вдень і вночі, розрахованих, у першу чергу, на винищення живої сили ворога.

Такі заходи П. Сагайдачного часто зустрічали протидію зі сторони польського верховного командування. Вони не лише завдавали нищівних ударів, а й були певним способом поповнення зброї, набоїв й провіанту (улюблений “козацький хліб” здобутий у бою), яких дуже не вистачало.

Та найвідчутнішою для противника була їхня деморалізаційна сила. В. Содонович свідчив:

Навіть під час генерального штурму 28 вересня Сагайдачний зумів організувати контратаку, що завдала тяжких втрат противнику і змусила його відступити. Як писав шляхтич Яким Єрлич про Петра Сагайдачного:

Саме така стратегія принесла тактичну перемогу в цій війні. Султан Осман II був змушений розпочати мирні переговори. Це фактично означало його воєнно-політичну поразку (зважаючи на стартові абсолютно безпрограшні позиції та подвійну перевагу у кількості війська).

8-9 жовтня було укладено Хотинський мирний договір 1621 р., який поклав край війні та повернув позиції сторін на стартові умови кількох років до того.

Осман II, після заколоту яничар, з ганьбою був вбитий своїми ж людьми.

Козаки врятували Європу та відправились у нові разючі пригоди Тридцятирічної війни, а згодом і у визвольну війну за Незалежність

Відправились тому, що поляки знову підступно обманули й не виконали обіцянки, які так щедро роздавали перед війною, коли благали про порятунок. Вже 29 вересня 1621 року, приступивши до мирних переговорів, поляки не допустили до них козаків. Щобільше, Хотинський мирний договір передбачав в тому числі припинення походів козаків на Кримське ханство й Османську імперію. Це була підступна зрада, ​​через яку невдовзі під загрозою опиниться вже польська держава. Але ми будемо тут про героїв. Такими виявились саме козаки.

Вся Європа була вражена відчайдушною звитягою і щасливим порятунком, коли, здавалось, не було жодних шансів на нього. Можливо це, а може і реальні обставини, народили легенду про яку кожен українець мав би знати більше і краще, ніж про Спарту. Але у нас чомусь все навпаки.

От та історія про козаків, що славою перевищили спартанців:

Один із загонів козацького війська, який налічував кілька десятків-сотень, перебуваючи в розвідці, біля Пруту наштовхнувся на татар. Ті, зав’язавши бій, дали знати основному війську. Ось як про подальші події оповідає гданський каштелян Станіслав Кобержицький:

Три дні козаки вели бій. Живими залишилося лише кілька з них. Цих полонених розлючений Осман ІІ власноруч зарубав шаблею.

Гідну подиву жертовність козаків над Прутом сучасники прирівнювали до подвигу 300 спартанців, які боронили прохід під Фермопілами – Є. Букет.

Про цей випадок написав й хроніст Евергард Вассенберг:

І як сучасна Україна вшановує цей подвиг?

Чи святкуємо ми річниці видатної перемоги, що має значення для всієї Європи? Чи проводимо заходи з цієї нагоди державного та міжнародного рівнів? Чи запрошуємо партнерів із Польщі, Литви, Молдови, Словаччини, Чехії, Німеччини, Австрії?

Ні.

Про яку тоді суб’єктність України у світі можна говорити, якщо єдиний шанс і привід для цього так бездарно були згаяні?

Цей біль не дає мені спокою.

Тому і мусимо ми, прості громадяни, брати на себе цей обов’язок, максимально поширювати й розповідати про цю перемогу, розшарити цю статтю і написати подібні, щоб не пройшла непоміченою така визначна дата, щоб не вдалося замовчати, забути славетні сторінки історії, щоб наші діти виховувались на повазі до країни та на її успіхах, а не лише на щоденній ганьбі, жахіттях навколишнього світу, а також офшорах можновладців. Щоб вони знали, що Україна була колись і може бути знову іншою: сильною, важливою, суб’єктною, яка вирішує долю Світу, бере на себе величезну відповідальність і обов’язки, здатна створити щось дійсно велике і вирішальне для Світу.

Зараз ми виборюємо свою незалежність та боронимо Європу. Знову. Але вже від російського війська. І ми вистоїмо. Козаки наших днів вже перевершили легенди про спартанців. Наша задача – усвідомлювати й шанувати сучасні подвиги, не забуваючи подвиги минулого. І завжди пам’ятати про ціну, яку ми платили й платимо за нашу свободу.

Слава українському війську!

Слава Україні!