Воно є одним із найстаріших у Європі, знаходиться у Львівській області в місті Дрогобич, назва: “Солевиварювальний Дрогобицький завод”.
Досі діє, має статус: державне підприємство (юридична особа). Та навіть спосіб вироблення солі лишається незмінним.
Як і сотні років тому, з шахти на березі річки піднімають розсіл, який розливають у спеціальні бані, де і виварюється сіль. Якість її відміна і досі.
Як же все починалось?
У «Паспорті підприємства» вказана дата заснування – 1250 рік.
Мені не вдалося знайти першоджерела, які б підтверджували саме цю дату, але скрізь у документації і інтернетах воліють згадувати саме її .
Хоча то і були непрості часи для наших земель, в які Король Всієї Русі Данило Романович (корону Папа передасть в 1253 р.) намагався чинити опір монгольській навалі.
Натомість, в архівах знайшов документи за 1390, 1436, 1454 р.р. (додаються нижче на фото), які підтверджують права на підприємство.
Вдалося відшукати у Львівських хроніках записи латинською і польськими мовами, які не просто підтверджують вже розвинуту на той час в Дрогобичі індустрію солеваріння, але і деякі інші цікаві факти.
А нещодавно ще і оригінал першого документу відшукав і додаю на фото!
Так на першому фото з текстом викладаю лист папи Боніфація ІХ написаний з Риму 15 травня 1390 року до перемишльського католицького єпископа Еріха про цю солеварню. Зміст листа засвідчує, що вона існує до вказаної дати, бо в тексті говориться про часи панування на землях Русі (в тексті: Russia) у Галицькому князівстві Володимира Опольського (1372-1379). Після згадок міст Роготин, Олешко, Тустать, вказується, що цей князь надав галицькому католицькому архієпископству “десятину солі в Дрогобичі і Жидачеві, яка тому князеві справедливо належала”. Очевидно, всі прибутки з солі належали князеві як регалія, отримана ним у спадок від Галицько-Волинського князівства, а сама солеварня може бути і ще ранішого періоду.
Крім згадки про підприємство, я відмічу і те як в Римі називали землі України того часу. Як до монгольської навали писали Русь (Russia), так і після кількох успішних битв за звільнення, серед яких в історіографії традиційно виділяється 1362 рік, ці землі продовжували називати так само.
Для європейців того часу існування Русі саме на українських землях не піддавалось сумніву. Русь не переїжджала і не переселялась на північний-схід, як дехто нас намагається переконати, а лише трохи посунулась на західні свої землі.
Продовжив пошуки і відшукав ще один цікавий документ з Кракова (від 10 червня 1436 р.), який каже про те, що: “король Владіслав Варненчик записав Андрушкові правителю Острозькому 100 гривень на жупах у Драгобичі”.
Мова йде про оренду солеварні (жупи, шахти) і виплату в королівську казну певної фіксованої суми.
Владислав III Варненчик носив титул: “Король польський, Король угорський, спадкоємець і Король Русі”.
Цікава тут і постать самого Андрушка Федоровича Острозького, який так само походив із славного, героїчного роду, про який я досить докладно написав два пости тому, підкреслюючи виключну роль їх у розвитку України.
Наступний документ зацікавив тим, що з середини ХV ст. на українських солеварнях починається італійська доба, яка каже про розвинуту торгівлю і інтеграцію наших земель у європейський простір.
В 1454 р. дрогобицька солеварня передається в оренду генуезцям Христофорові Гвардія де Санкто Ромуло і Юліанові де Валетаріо.
Це зафіксовано в документі з Кракова від 23 березня 1454 року, в якому:
Казимир IV Ягеллончик Король Польщі, Великий князь Литовський, Володар і Спадкоємець Русі здає в оренду жупи сольові Перемишльську і Дрогобицьку, а також сольові шахти львівські і градецькі Генуезцям…
Ну і не даремним був мій вчорашній пост про кризу на Русі, коли не вистачало солі. Бо саме в слові 31 Києво-Печерського Патерика я відшукав наступну згадку:
Коли Святополк з Давидом битву почали за Василькову сліпоту, якого осліпив Святополк (це сталося 7.XI. 1097 р.), послухавши Давида Ігоревича, — з Володарем і самим Васильком, і не пустили купців із Галича, ні лодій із Перемишля – не було солі по всій Руській землі
Враховуючи те, що з пізніших хронік нам відомо, що найстарішими і найбільшими солеварнями на землях навколо Перемишля були саме Дрогобицька і Старосільська, то можна припустити, що літописець описуючи київський дефіцит солі, згадував про ту саму найстарішу Дрогобицьку. Таким чином, її вік наближається до 1000 років і є унікальним прикладом довголіття.
Коли всі війни і віруси виглядають тимчасовим явищем)
Перефразовуючи відомий вираз, можна написати наступне:
Усе на світі боїться часу, але час боїться Дрогобицької солеварні 🙂
Підписатись
та найсвіжіші відкриття Ігоря Полуектова з історії України
